Культурна спадщина, що формує майбутнє

Наступний, 2018 рік, пройде під знаком Року європейської культурної спадщини. В зв'язку з цим хочеться дуже стисло зупинитися на тих основних інструментах, що регулюють цю сферу в Європі і розумінні/ролі культурної спадщини в сучасному культурному і політичному дискурсі. Звичайно, ми зупинимося тільки на окремих, вочевидь базових, документах ухвалених на рівні ООН та Ради Європи і ратифікованих Україною, а отже, поставлених вище над масивом відповідних правових інструментів національного значення, а також окремих резолюціях та коментарях, що визначають напрям європейської та світової політики у цій сфері.

Культурну спадщину і культуру в цілому ми розглядаємо як систему цінностей, орієнтирів та прагнень, що формують і визначають окрему людину і суспільство. Як пише американська дослідниця-антрополог Каролін Нордстрем у своїй статті “Жах війни та ліки миру” (Terror Warfare and the Medicine of Peace, 1998): “Ідентичність, особистість і людина, так само як і тіла з плоті, є стратегічними цілями війни. У своїй найбезглуздішій формі війна покликана знищити не людей, а те, що військові стратеги визначають людяністю. Ця форма терору спрямована не на знищення життя, а на знищення почуття розумного і гуманного світу. Культура насильства, що є набагато складнішою, багатограннішою і тривалішою за  формальні кордони війни, пускає коріння у буденне життя країни, втягнутої у війну. Особистість та ідентичність складають приховані воєнні втрати”. Без культури ми, на думку відомого австралійського дослідника культурної політики Джона Гоукса, в буквальному розумінні цього слова не є людьми. Культура охоплює наші цінності й прагнення, процеси й посередників, завдяки яким ми отримуємо, розвиваємо і передаємо ці цінності й прагнення, матеріальні й нематеріальні вираження цих цінностей та прагнень у реальному світі. 
24 березня 2017 року Рада безпеки ООН схвалила Резолюцію №2347 щодо захисту культурної спадщини. В Преамбулі до Резолюції наголошено, що держави-члени ООН несуть першорядну відповідальність за охорону своєї культурної спадщини й що їхні зусилля із захисту культурної спадщини в контексті збройних конфліктів мають узгоджуватися з Хартією ООН, зокрема з її цілями, принципами, міжнародним правом, а також поважати суверенність усіх держав. 
Резолюція вітає (пункт 13) заходи, які вживає ЮНЕСКО в межах своїх повноважень для охорони та збереження культурної спадщини, що опинилася в небезпеці, а також заходи, спрямовані на захист культури та підтримку культурного плюралізму у випадках збройних конфліктів, та заохочує держави-члени вдаватися до таких кроків:
(і) розробити на всіх рівнях освітні програми про охорону культурної спадщини, а також підвищувати поінформованість громадськості щодо необхідності протидії та запобігання незаконному переміщенню культурних цінностей;
(іі) вжити відповідних заходів для інвентаризації культурних цінностей та інших предметів, що мають археологічне, історичне, культурне, цінне наукове та релігійне значення і були незаконно вилучені, переміщені чи перенесені з районів збройних конфліктів…
Вітаючи ухвалення Радою Безпеки ООН згаданої вище Резолюції про захист культурної спадщини, Генеральний директор ЮНЕСКО Ірина Бокова зазначила: “…захист культурної спадщини більше, ніж просто культурне питання, це імператив безпеки, невіддільний від необхідності захисту життя людини”. “Культура і спадщина розповідають не про  каміння і будівлі, а про ідентичність і приналежність. Вони доносять цінності з минулого, тому важливі для людей сьогодні та завтра… Мусимо зберігати спадщину, тому що це згуртовує нас як спільноту, об'єднує в спільній долі”. 
У своїх положеннях та підходах Резолюція 2347 посилається на масив попередніх міжнародних документів відповідного спрямування, а саме: Конвенцію про захист культурних цінностей у випадку збройного конфлікту від 14 травня 1954 року і протоколи до неї від 14 травня 1954 року і 26 березня 1999 року, Конвенцію про заходи, спрямовані на заборону і попередження незаконного ввезення, вивезення і передачі права власності на культурні цінності від 14 листопада 1970 року, Конвенцію про охорону світової культурної і природної спадщини від 16 листопада 1972 року, Конвенцію про охорону нематеріальної культурної спадщини 2003 року і Конвенцію про охорону і заохочення різноманітних форм культурного самовираження 2005 року. 
Не менш важливим є ще один документ, який накладає зобов'язання на сторони, що його підписали та ратифікували, включаючи й Україну, ухвалений Генеральною Асамблеєю ООН 1966 року (ратифікований Українською РСР у 1973 році): Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права. У статті 15 Пакту вказано, що “Держави, які беруть участь у цьому Пакті, визнають право кожної людини на: участь у культурному житті...” Комісія ООН з питань економічних, соціальних і культурних прав у Коментарі від 2009 року роз'яснює, що “Вираз “культурне життя” є прямим посиланням на культуру як живий процес, історичний, динамічний та еволюційний, з минулим, сучасним і майбутнім”. І далі вказує, що в реалізації  права, визначеного в статті 15 Пакту, держави-учасниці “мають виходити за межі матеріального уособлення культури (як-от, музеї, бібліотеки, театри, кінотеатри, пам'ятки, зони культурної спадщини) і ухвалювати політику, програми та заходи, що підтримують також загальну доступність до нематеріальних культурних цінностей (мови, знань і традицій)”.
Тут варто зупинитися на двох важливих конвенціях ЮНЕСКО – Про охорону всесвітньої культурної і природної спадщини 1972 року і Про охорону нематеріальної культурної спадщини 2003 року. 
У першій, так званій «старшій» конвенції під «культурною спадщиною» розуміються: 
     «пам'ятки: твори архітектури, монументальної скульптури й живопису, елементи та структури археологічного характеру, написи, печери та групи елементів, які мають видатну універсальну цінність з точки зору історії, мистецтва чи науки;
     ансамблі: групи ізольованих чи об'єднаних будівель, архітектура, єдність чи зв'язок з пейзажем яких є видатною універсальною цінністю з точки зору історії, мистецтва чи науки;
     визначні місця: твори людини або спільні витвори людини й природи, а також зони, включаючи археологічні визначні місця, що є універсальною цінністю з точки зору історії, естетики, етнології чи антропології».
Водночас друга конвенція наголошує, що нематеріальна культурна спадщина «означає ті звичаї, форми показу та вираження, знання та навички, а також пов'язані з ними інструменти, предмети, артефакти й культурні простори, які визнані спільнотами, групами й у деяких випадках окремим особами як частина їхньої культурної спадщини. Ця нематеріальна культурна спадщина, що передається від покоління до покоління, постійно відтворюється спільнотами та групами під впливом їхнього оточення, їхньої взаємодії з природою та їхньої історії і формує у них почуття самобутності й наступності, сприяючи   таким чином повазі до культурного  різноманіття  й творчості людини». 
Дві конвенції не просто не протиставляють поняття матеріальна і нематеріальна спадщина, а, на думку багатьох сучасних дослідників, надають самому поняттю «культурна спадщина» глибшого, об'ємнішого і сучаснішого розуміння. Ідея «нематеріальності», «духовності», «цінності» невід'ємна від усієї спадщини, і саме ця нематеріальна цінність робить значимими пам'ятки, об'єкти, місцевості. На думку зимбабвійського фахівця Доусона Мунджері, «матеріальне можна зрозуміти та витлумачити тільки через нематеріальне». І як влучно зауважує французька дослідниця Марі Корну, нематеріальна культурна спадщина перебуває на перехресті спадщини і творчості. Можна сказати, що йдеться про синтез спадщини й творчості, яким керує жива людина, відчуваючи потребу у формуванні ідентичності та самореалізації. 
Саме такий принцип підтримує і розвиває Рамкова конвенція Ради Європи про значення культурної спадщини для суспільства (2005 р., ратифіковано Україною в 2013 р.), в якій дається таке визначення культурній спадщині:
«a) культурна спадщина є сукупністю ресурсів, успадкованих від минулого, які люди, незалежно від своєї приналежності, уважають відображенням і вираженням своїх постійно мінливих цінностей, вірувань, знань і традицій. Вона охоплює всі аспекти середовища, які виникли в результаті взаємодії в часі між людьми та місцями;
b) співтовариство спадщини складається з людей, що цінують певні аспекти культурної спадщини, які вони в рамках громадської діяльності бажають зберегти й передати прийдешнім поколінням».
Стабільний розвиток напряму залежить від стабільної культури, вважає австралієць Джон Гоукс. “Якщо розпадеться культура, розпадеться все інше… Культурна діяльність закладає основу стабільному майбутньому… Будь-яке суспільство не зможе вижити, якщо буде нездатним формувати й зберігати, з-поміж інших складових, спільне вираження і відданість “відчуттю смислу і мети”. Формування і утримання цього відчуття є культурною діяльністю”.
Культурна спадщина опиняється під прицілом у сьогоднішньому світі, сповненому конфліктів, зовсім не випадково: руйнуючи мости, храми, церкви, святині, знищуючи рукописи та бібліотеки, плюндруючи ритуали та звичаї, загарбники прагнуть розірвати зв'язок із минулим і погляд у майбутнє тих, на кого нападають. Саме тому ЮНЕСКО закликає розглядати культурну спадщину як питання міжнародної безпеки. Збереження і відтворення нематеріальної культурної спадщини є важливим для світової спільноти, щоб зрозуміти майбутнє, якого прагнемо, і забезпечити стабільний розвиток.
На Світовому конгресі ЮНЕСКО “Культура: ключ до стабільного розвитку”, що відбувся в Гуанчжоу (Китай) у травні 2013 року,  однією з головних тем була тема миру і ролі культури в подоланні конфліктів. Зокрема, було зазначено, що для нового різновиду конфліктів, які спираються на ідентичність і мають етно-політичний характер, стають неефективними традиційні ресурси й методи розв'язання. Саме тому час вимагає нових рішень, шляхів і методів подолання конфліктів, запобігання війнам і примирення. “У цих нових війнах, - як зазначила Генеральний директор ЮНЕСКО Ірина Бокова, - культура стоїть на передній лінії фронту”.

Олександр БУЦЕНКО, в.о. директора 
Українського центру культурних досліджень 
Міністерства культури України
 

Публікації: